четвер, 15 вересня 2011 р.

Читаєм цікаві факти і виділяєм головне.


Глубіш Мирослав Іванович – перший мер Дрогобича

   Мирослав Глубіш був серед тих, хто здобував Україну, хто розпочав її самостійну розбудову. За її волю та незалежність відбули заслання його батьки, за здобуття української державності «на барикадах» стояв і він сам. Його обрали першим головою Дрогобича після здобуття Незалежності. В сьогоднішньому інтервю ми спробуєм пригадати як це все відбувалося.
  -Пане Мирославе, скажіть будь ласка, з чого почалась незалежність?
  -24 серпня 1991 року це був заключний етап, кульмінаційний момент проголошення Незалежності, бо перед тим було багато інших, важливих для України подій. Зокрема у Дрогобичі, як усі вже знають, 2 квітня 1990 року над ратушею замайорів синьо-жовтий прапор, який вперше в Україні був піднятий без червоно-синього,на відміну від інших міст ( Борислав, Трускавець, Львів ), де були два прапори, бо вони не знали чим то все закінчиться. Так як одна баба прийшла до церкви і поставила свічку Святому Гавриїлові, а другу - чортові, бо не знала де буде віка доживати і тому чи в пеклі, чи в раю (казала вона) треба своїх людей мати.
Так само деякі тодішні демократи робили. Але я не розумів тих речей, як можна двом панам служити?! Мене так не виховували, я знаю що служити треба тільки Богу і завжди цього дотримуюсь. Крім вивішення прапора, ми також змінили всі вивіски, що було на той час не так просто, тому що всюди писало УРСР і були герби СРСР. Змінили ми їх на тризуби. Потім змінили назви вулиць, бо часто питають мене, що ми такого зробили, а в Дрогобичі, на той час, вже була Україна, проголошена практично, від 2 квітня 1990 року, що закінчилось кульмінацією в Києві 1991 році.
  -А яка панувала атмосфера серед громади міста?
   -Річ у тім, що передувало проголошенню Незалежності України ГКЧП, яке було проголошене в Москві 19 серпня 1991р. В Дрогобичі я зібрав виконком, на який прийшли прокурор міста, військовий прокурор, заступник начальника міліції, командир військової частини та ін. і доповів відразу про ситуацію, яка склалась. З тих, хто прийшов, прокурори відразу виступили за те, щоб ми виконували рішення і розпорядження, які надійдуть з Москви. Тоді встає заступник начальника міліції, а нині покійний, Василь Дашко і заявляє, що дрогобицька міліція, яка підпорядкована йому, відмовляється виконувати дії ГКЧП і повністю підтримує міську владу. Також встав і замполіт військової частини, який виконував тоді обовязки коменданта міста і сказав, що військові також не будуть виконувати чужі накази, а підпорядковуються місту. Прокурори відразу почали їх лякати кримінальною відповідальністю, але люди у формі твердо стали на бік міської влади. Від страху місто опустіло, ніхто не виходив на вулицю. Як я тоді  жартував, кота не було кому нагнати, так люди боялись. В Дрогобичі в міській раді виконавча служба виходила на роботу і я був постійно на робочому місці. Зі мною також були Микола Муль, Володимир Бунь, Роман Матківський  і декілька старших політвязнів, які прийшли і сказали, що будуть сидіти та боронити прапор. Але, дякувати Богу, робити цього не довелось. Потім я пішов на радіо і звернувся до людей, щоб вони виходили на роботу,бо ГКЧП в Москві, а ми до неї не маємо ніякого відношення. Але були й такі «патріоти», що знімали прапори та тризуби у своїх кабінетах і хотіли десь переховуватись або тікати геть – такий страх нападав на людей і опановував ними. Але, слава Богу, були і такі люди, які залишались працювати на боці України і разом з ними ми прийняли постанову про заборону комуністичної партії в Дрогобичі. Наші хлопці з націонал-демократичних сил заблокували міськком партії, забрали документи, а другий секретар міському партії закрився в туалеті і добу не виходив звідти. Це був один із смішних життєвих випадків. Але загалом, дрогобичани не були готові до такого розвитку подій, вони панікували і потрібно було їх заспокоювати, переконати, що все буде добре. Я попросив священиків, щоб вони інтенсивніше і згуртованіше молилися з людьми за те, щоб Господь Бог дав нам спокійно це все пережити. Зокрема, о.Софрон, о.Бендик Мирослав, о.Лаврентій, о.Соболта, які, звичайно, підтримали нас в усьому, почали організовувати частіші Богослужіння та Молебні в церквах, щоб заспокоїти людей, бо психологічний зрив був страшний, всі боялися, що це погано закінчиться. Більше того, ми недавно тільки закінчили розкопки на вул.Стрийській (14 липня), де люди бачили злодіяння цієї системи, якій ми кинули виклик і яка за не покору нещадно вбивала.
   - Чи підтримувала молодь вас в той час?
   - Безумовно! Молодь зосереджувалась переважно в націоналістичних організаціях і дуже активно виступала за незалежність України. Одного разу, ще до проголошення незалежності, організували в центрі міста публічне спалювання комунізму – зробили чорну труну, покидали в середину  комуністичну пропаганду, томи Леніна, партійні квитки і спалили її. Керівними діячами цього руху були такі патріоти як Тарас Гентош, Валерій Алексійчук та ін. Таким чином вони заявили про себе і свою позицію стосовно незалежності України.
   - Мирославе Івановичу, і на закінчення, щоб ви побажали нашим читачам?
   В першу чергу міцного здоровя, щоб могли всі щасливо жити і розбудовувати Україну, а також мудрості, щоб могли розрізняти кукіль від пшениці (обираючи владу), бо не буває з кукіль хліба. А головне, щоб у кожного в серці панувала християнська і національна ідея, які є вічними, необхідними і правдивими, які допомагають людині жити, а не просто існувати, які допомагають нам будувати вільну, незламну, чисту та соборну  державу і ведуть нас до Неба. Отож молімося один за одного,  дякуймо Богу за кожний новий день, дотримуймося і виконуймо десять заповідей Божих і десять заповідей українського націоналіста (декалог), тоді будемо порядними господарями на своїй землі.




   Також читаєм корисну та цікаву інформацію на першому всеукраїнському молодіжному сайті.

Немає коментарів:

Дописати коментар